Тлумачення понять Мережковським
Немає потреби аналізувати тлумачення Мережковським понять «поезії» і «літератури» в загальному плані і оцінювати їх стосовно до Росії. Зрозуміло, що історичний діагноз Мережковського відбивав насамперед самотність нового російського літератора в традиційній середовищу, ворожому і байдужою до новаторським тенденціям.Зрозуміло і те, що твердження, ніби в Росії немає «літератури», означало прагнення і задум, характерні для нових тенденцій, створити в Росії літературну спільність, «церква», і три наступні п’ятиліття можна розглядати як створення символістської «церкви» або спільності з усіма притаманними кожній церкві розколами і «єресями».
Приватні причини занепаду російської літератури Мережковський бачить у спотворенні мови, в організації видавничої справи і в стані критики — трьох негативних явищах, аналізуючи які він виявляє аристократичний погляд на призначення літератури, на противагу тому, що ми сьогодні назвали б
Буржуазної «масовою культурою» з літературним «ринком» і «продукцією». Подібна антибуржуазная спрямованість, в тій чи іншій мірі характерна для всієї символістської культури, знайшла вираження в статті, надрукованій в 1896 році в першому номері «Північного вісника», що вийшла в спеціальному друкарському оформленні і підписаної Гуревич і Волинським, під заголовком «Ідеалізм і буржуазність», де буржуазність, що розуміється в дусі французьких романтиків, означала прагнення до матеріального добробуту і, отже, антиидеализм.Мережковського і Волинського об’єднує також неприйняття позитивізму і натуралізму, проявів «всепожираючого Молоха, сучасного капіталізму». Їм Мережковський протиставляє в якості підстав «нового ідеалізму» найвидатніших діячів російської літератури, насамперед Достоєвського і Толстого, творчість яких він тлумачить у релігійно-містичному ключі, визнаючи їх універсальну значущість.Що ж стосується третьої, безпосередньої причини занепаду російської літератури, тобто стану критики, позиція Мережковського в цьому питанні одночасно помірна і нечітка, тому що на відміну від Розанова і Волинського він не зачіпає «публіцистичну» критику 60-х років, по відношенню до якої проявляє певну поблажливість, і покладає відповідальність на таких сучасних критиків, як Скабичевский і Протопопов, продовжують твердити приписи схематичного і изжившего себе «народницького реалізму».
