Братські пісні
Хоча Інокентія Анненського вже немає в живих, у тринадцятому році виходить у світ посмертно його п’єса «фаміра-кифаред»; одночасно акмеїстів проголошують Анненського — по ту сторону символізму — своїм патроном. У тому ж році з’являється «Камінь», перша книга молодого Осипа Емільович Мандельштама — подія, яка поки ще сприймається лише як етап становлення нової школи.
Куди більше шуму справило явище двох інших поетів: Миколи Клюєва та Ігоря Сєверяніна. Микола Олексійович Клюєв випускає в 1 9 1 2-1913 роках один за іншим три віршовані збірки: «Сосен передзвін», «Братські пісні» та «Лісові». На тлі пробудившегося в десятих роках інтересу до російської декоративної старовини пісні Клюєва, стилізовані під північний фольклор, потрапили, що називається, в струмінь — щось нібито з’явилося з самих глибин народного духу, до того ж прямо з тих місць, де міф, здавалося, ще жив повнокровним життям;сам поет, «баснослов-баян», талановитий імітатор, одягнений вологодським мужичком, поповнив хоровод літературних масок, картинних літераторів, які прагнули бути живими ілюстраціями своїх книг: давньоруського молодця Городецького, босяка-ушкуй — ніка Горького, гусляра Блукача, оперно-демонічного Леоніда Андрєєва… Щось протилежне Клюєву, але вже майже опереточное явило собою поетична творчість Ігоря Сєверяніна, автора книги «Громокипящий кубок» , що вийшла з захопленим передмовою маститого Ф. Сологуба.Северянин іменував себе егофутуристом, але фактично мав мало спільного з футуризмом. Це був маленький міщанський Уайльд, співак шикарного життя в сучасному місті. Його поезія, майже пародійна, підкуповує, однак, свіжістю і наївністю свого погляду на світ, що нагадує живопис художників-примітивістів. Для Леоніда Андрєєва, який все ще числився одним з найбільших сучасних прозаїків, але явно вичерпав свою тему — навіяну читанням Шопенгауера тему безглуздості і жаху людського існування, — десяті роки були відзначені поступовим занепадом творчої активності і слави.
